Мій син коли був маленький і не вмів читати, теж робив клатчі с книжок. Одного разу навіть з мого паспорту зробив клатча на всю кімнату. А зараз клатчі з книжок робить лише мій собака. Ну нічого, підросте, навчиться читати і забуде цю звичку.
Хоча деякі книжки лише на клатчі і годяться.
Приємно Галю, що ви знаєте про кого річ. На жаль останні зустрічі наші майже всі були випадкові. Я до нього приходив як в бібліотеку. Саме він постачав мене підривною літературою. За два роки він зробив мене мало не бандерівцем із ядрёного русофіла.
Ми усвідомлювали, що час посидіти та поспілкуватись по-дорослому. Та все переносили цю зустріч. І допереносилися.
Степаночко — кажу йому, — я тебе по телевізору частіше бачу ніж в реалі. Я до нього приходив як в бібліотеку.
Ми познайомились на батьківських зборах (наші сини — однокласники) і мало не побились. Якась патлата особа встала і каже: Я письменник — людина творча.
І далі ця особа почала якусь проповідь, точніше пропаганду. Я, прибічник рівності, підскочив від такого нахабства і кажу: Я звичайний електрик — людина творча. І мені плювати на цю агітацію. Я сам можу агітувати не гірше.
Ми звелися в спорі.
Потім ми взяли, вибачаюсь, пляшку і порозумілися. З тих пір і дружим.
Я не знаю, на чём растут сейчас дети. Мы росли с ощущением что у нас большая, сильная и передовая страна. Постоянно слышалось: наши учёные снова открыли что-то, наши конструкторы (или конструктора?) снова создали что-то, в Сибири опять ввели в сторй что-то грандиозное.
Мальчишкам было чем гордиться. Я не понимаю, как можно расти с ощущением, что твоя страна где-то на задворках, что она третьесортная?
Галиночко, я вибачаюсь. Вчора як я не намагався відкрити ссилку, нічого не виходило. Тоді я почав тупо гортать сторінки ваших речей, і знову невдача. Всі продивився в прямому і в зворотному порядку, а решту епізодів не виявив. Ніби хтось навмисне їх заховав. Я, звісно, звинуватив москалів.
Нормальный ход.
Анатолій Кримський